Ви можете зв'язатися з нами (0462) 675 993

agropartycn@ukr.net

21 Лютий 2019

Коментарі:

0
 Лютий 21, 2019
 0
Категорія: Новини, Статті

Війна на Сході України триває вже не один рік. Спочатку це була антитерористична операція, потім операція Об’єднаних сил, але для більшості тих, хто побував у зоні бойових дій або чекав повернення звідти рідних чи друзів, це війна. Воїни, які повертаються звідти, не дуже говіркі. Вони готові розповідати про життя «до» і «після», а от про саму службу найчастіше відмовчуються.

Альберт Черешко разом із 41-м батальйоном у 2014 році потрапив на Схід, де воював до середини 2015 року. Був керівником групи розвідників. За вміння вирішувати надскладні завдання та знаходити потрібних людей побратими його прозвали «Кум». Однією з таких місій називає організацію відпочинку на морі для хлопців із передової під час виконання ними завдань у зоні бойових дій.

Повернувшись додому, Альберт займався волонтерством, допомагав воїнам та їхнім родинам. Сьогодні працює головним спеціалістом Північного міжрегіонального сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції.

Про війну, мирне життя та як змінити українське суспільство розповів він в інтерв’ю нашій газеті “Аграрна партія України. Вісник Чернігівщини”

— Чим займається Ваша організація?

— Ми надаємо інформаційну та консультативну підтримку воїнам АТО і їхнім родинам. До нас звертаються з питаннями, як отримати статус учасника бойових дій, де можна пройти санаторно-курортне лікування, хто має робити протезування, ортезування та забезпечувати технічними засобами реабілітації. Також консультуємо щодо психологічної реабілітації учасників бойових дій. Часто воїнам потрібна допомога у зміні професії, перепідготовці, навчанні, підвищенні кваліфікації.
Ще одним завданням, яке стоїть перед нашою організацією, є залучення громадських та політичних організацій до співпраці.

— Альберте, а що було до війни?

— Закінчив Чернігівський державний інститут економіки і управління. Якийсь час працював підприємцем. Потім — у Київстарі інженером з підключення абонентів.

— Із якою найбільшою проблемою стикаються люди, які повертаються з війни до мирного життя? І чому багато хто з воїнів хоче повернутися назад, у зону бойових дій?

— Загострене відчуття справедливості. Там усі рівні: якщо куля летить, то їй все одно, у кого влучити. І хто тебе рятує, кого ти рятуєш — немає жодного значення. Головне, щоб ти зміг це зробити.

Там, на «нулі», всі проблеми вирішуються у міру виникнення і в одному місці. А тут, у мирному житті, усе вирішують якісь довідки, чиновники, люди в кабінетах… І, повертаючись зі Сходу, складно зрозуміти всі ці бюрократичні «проволочки», і все викликає роздратування та зневіру. Дехто об’єднується в організації, але це не завжди допомагає.

У результаті виникає посттравматичний синдром — дисбаланс внутрішнього та зовнішнього стану. Коли в душі людина відчуває себе зарядженою на агресію, а назовні не може її проявити, відпустити. Це дуже некомфортно. І тому тих, хто побував у зоні бойових дій, тягне повернутися на Схід. Там усе просто: свій-чужий. І такого розподілу, як люди-влада, багаті-бідні, немає.

— Ви були на передовій?

— Так.

— Які відчуття? Наскільки швидко Вам вдалося відновити сили та повернутися до нормального життя?

— На початку війни на передовій було складно. Не було продуктів, одягу, умов. Продуктові й тилові служби не їхали туди: боялися потрапити під обстріли або в пастку. Пізніше, коли за справу взялися волонтери, то більш-менш питання врегулювалося. Але в перші дні виживання бійців залежало від нас самих. Якщо ти не розумів, що за тебе ніхто умови не створить — бліндаж, кухню, душ, щоб посидіти й нормально поїсти, покурити в захищеному місці, вижити було неможливо.
Ми з побратимами на Сході домовлялися з місцевими жителям про допомогу, якісь блага для наших хлопців. Тією самою групою, повернувшись до Чернігова, ми продовжили допомагати один одному та іншим учасникам бойових дій. Шукали контакти лікарів, діставали медикаменти, домовлялися про обстеження, реабілітацію. Це об’єднувало й відволікало від власних проблем.

Я ніколи не залишався один, завжди були поряд волонтери, друзі, знайомі, рідні. Тиждень міг без відпочинку, без обіду «літати», вирішувати проблеми, працювати. А приходили вихідні — і наче здутий м’яч просто лежав без сил та жодної думки. І тільки завдяки друзям та щирому спілкуванню вдавалося відновлювати сили.
Останнім часом громадських організацій стало більше: хтось допомагає сім’ям загиблих, хтось опікується самими АТОшниками, хтось — дітьми та патріотичним вихованням.

Коли звільнилося трохи часу від волонтерської діяльності, зайнявся собою, відновив спортивну форму. Можу спокійно сприймати спортивні навантаження, як раніше. Вважаю, що це значне досягнення, оскільки майже в 90% учасників АТО проблеми зі спиною, руками, головою, ногами і т.д. Я для себе обрав таку методику: не лежати і приймати ліки та пігулки, у госпіталях валятися, а за рахунок спортивного способу життя особистим прикладом довести, що можна не ходити й плакати, а змінити себе і відновити сили.

— Поранення були у Вас?

— Ні. Були тільки контузії. Але не було часу ні документувати, ні розслідувати. Події тоді розгорталися стрімко.

Держава б’є себе кулаком у груди й запевняє, що фінансує армію, дає все необхідне, що там усе «в шоколаді». Хлопці, які були там, говорять, що якби не волонтери та люди, які їм допомагали, то, чекаючи від держави допомоги у вигляді «подачки», далеко вони б не заїхали. Де тут правда?

— У кожного своя правда. Із досвіду скажу: усе, що пишуть на папері чиновники та «держава», у загальних рисах так воно і є. Держава рапортує про свою роботу. Але, на мою думку, держава всі ці звіти робить лише для Європи, НАТО та інших країн. Люди це бачать і відчувають різницю між написаним у звітах і в реальності з усіх сторін. Як у військовому напрямку, так і в інших сферах — медичній, соціальній тощо.

А волонтери — це те зерно, та родюча земля, на якій ще проросте трава і є життя.

— Чому з усіх політсил Ви обрали для себе саме Аграрну партію?

— Моє завдання як держслужбовця — всіма способами досягати добробуту людей, які потребують допомоги. Нехай це буде невеличка соціальна група — дружини й діти воїнів АТО або їхні батьки, або самі воїни. Я прийшов до представників Аграрної партії і пояснив, що займаюся підтримкою учасників АТО, і чи не могли б вони надати допомогу? І нам не відмовили.

— Що Вам там сподобалося?

— З одного боку, є старі кадри, у яких можна повчитися. Тобто досвід, старі зв’язки. Якщо можна завдяки спільним зусиллям зробити світ хоч трохи кращим — він стане чистішим від «сміття».

— Чи плануєте Ви будувати політичну кар’єру разом з аграріями?

— Хочеш зробити добре — зроби сам. Якщо як політик я зможу принести користь тим людям, які потребують допомоги, то буду працювати в цьому напрямку.

— Що порадите нашим читачам?

— По-перше, пам’ятати, що вислів «знання — це сила» працює лише тоді, коли знання застосовуються за призначенням. По-друге, у житті треба шукати позитивні емоції, не зациклюючись на негативі, який ллється з усіх сторін. І по-третє, щоб змінюватися, потрібно знайти ресурс у собі. І тоді все вийде.

Розмову вела Марічка Свєтікова

ГАЛЕРЕЯ ЗОБРАЖЕНЬ:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *